В лесу родилась ёлочка,
В лесу она росла.
Зимой и летом стройная,
Зелёная была.
Метель ей пела песенку:
"Спи, ёлочка, бай-бай!"
Мороз снежком укутывал:
"Смотри, не замерзай!"
Трусишка зайка серенький
Под ёлочкой скакал.
Порою волк, сердитый волк,
Рысцою пробегал.
Чу! Снег по лесу частому
Под полозом скрипит.
Лошадка мохноногая
Торопится, бежит.
Везёт лошадка дровенки
А в дровнях мужичок.
Срубил он нашу ёлочку
Под самый корешок.
Теперь она, нарядная,
На праздник к нам пришла,
И много, много радости
Детишкам принесла.
Невигадливі слова цього своєрідного Новорічного гімну знає кожний. І лише зазвучить знайома мелодія – в пам'яті відразу виникають яскраві вогники, конфетті та хлопавки, веселощі та сміх, подарунки від Діда Мороза та Снігуроньки, а також такий бажаний, особливо взимку, запашний аромат яблук, мандаринів і апельсинів. Здається, що ця пісенька була завжди, оскільки не тільки ми, а й наші батьки, і батьки наших батьків у дитинстві під неї водили святкові хороводи навколо вбраної лісової красуні. Деякий час цю пісню вважали народною. Але це не так. У цих безсмертних рядків є реальний автор.
...Напередодні нового 1904 року в редакцію московського дитячого журналу "Малютка" прийшла молода жінка і простягла редактору аркуш паперу, списаний убористим каліграфічним почерком – вірш власного складання. Пробігши досвідченим поглядом по рядках, редактор негайно прийняв вірш до публікації.
Буквально через кілька днів численні передплатники журналу "Малютка" вперше прочитали вірш "Ёлка", в кінці якого стояли загадкові літери – "А. Э.", за якими переховувався автор цього милого шедевра – (1878–1964). Так почалася дивовижна історія новорічної нев'янучої "ялинки", яка народилася в 1903 році в одній з московських квартир.
Раїса Адамівна Кудашева – білорусько-литовська княжна з роду Гедройц – народилася 3 (15 за новим стилем) серпня 1878 року в родині чиновника Московського поштамту Адама Йосиповича Гедройца і його дружини Софії Семенівни. Навчалась у московській жіночій гімназії М.Б.Пуссель.
Вірші Раїса писала з дитинства. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона зважилася надіслати в журнал "Малютка" свій вірш "Ручейку". І його надрукували. Успіх надихнув дівчину, і все своє довге життя, починаючи з того пам'ятного 1896 р., вона писала для дітей.
На сторінках журналів "Светлячок", "Подснежник", "Солнышко", "Малютка" Раїса Адамівна опублікувала близько двохсот оповідань, пісеньок і казок: "Стёпка-растрёпка", "Санки-самокатки", "Беда петушка", "Бабушка-Забавушка и собачка Бум"... Цікаво, що всі твори вона підписувала псевдонімами: "А. Э.", "А. Эр.", "Р. К." – через дивовижну скромність. Відомі її слова: "Я не хотіла бути відомою, але і не писати не могла".
…Раптово помер батько, і Рая була змушена сама заробляти на хліб. У 1902 році вона стала гувернанткою сина князя Олексія Івановича Кудашева – Олексія. Через деякий час Раїса Адамівна і Олексій Іванович одружилися.
Раїса Кудашева продовжувала писати вірші. Особливою любов'ю дітлахів користувалася її віршована книжка "Бабушка-Забавушка..." (1906 р.).
У бабушки-Забавушки
Собачка Бум жила,
Однажды Буму бабушка
Пирожных испекла.
– На, Бум, бери тарелочку,
Пойдём с тобой в буфет...
Глядят, а мышки съели всё,
Пирожных больше нет...
Видатний актор і режисер театру і кіно, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці Михайло Іванович Жаров (1899–1981) згадував, що в дитинстві він дуже любив цю казку, часто зображав Бума і жартома називав цю гру своєю першою роллю.
І все ж головним твором Раїси Кудашевої стала її "Ёлочка".
Цікаво, що Кудашева навіть не була знайома з людиною, яка написала музику до її вірша про ялинку – Леонідом Карловичем Бекманом (1872–1939), який до того ж був не композитором, а вченим – біологом і агрономом, кандидатом наук. Можливо, не останню роль у музичних здібностях Леоніда Карловича зіграла його дружина – відома піаністка, професор Московської консерваторії Олена Олександрівна Бекман-Щербина (1882–1951).
На початку 1960-х років вийшла невелика брошура зі спогадами Олени Олександрівни, в якій розповідається, як з'явилася мелодія "Ёлочки": "17 жовтня 1905 року моїй старшій доньці Вірочці виповнилось два роки, і я подарувала їй "живу ляльку" – сестричку Олю, яка народилася теж 17 жовтня. Вірочка була в невимовному захваті. Поки я ще лежала, Леонід якось сів за рояль, посадив Вірочку на коліна та склав для неї пісеньку на слова вірша "Ёлочка" з дитячого журналу "Малютка". Вірочка, яка мала чудовий слух, швидко її вивчила, і, щоб не забути пісеньку, я записала ноти, бо автор був "музично неписьменним". Згодом ми удвох стали складати для дітей інші пісеньки, а щоб не переписувати їх без кінця для наших знайомих, вирішили видати цілу збірку з малюнками-силуетами, подібними до відомих у той час малюнків Єлизавети Бем. Так виник наш збірник "Верочкины песенки", що за короткий термін мав чотири видання. Пісеньки мали великий успіх і отримали схвалення Сергія Танєєва, сестер Гнесіних, Олександра Скрябіна і особливо Сергія Рахманінова, який одного разу, при зустрічі на концерті, запитав: "Чому ви так мало пишете? У вас такі чарівні пісеньки!" А "Ёлочку" і сьогодні співає вся дітвора, і мало хто знає, що цю пісню, яка стала народною, склав не музикант, а кандидат наук і агроном!"
Пізніше Віра Бекман пов'язала своє життя з музикою – працювала на посаді заступника головного редактора музичної редакції Всесоюзного радіо.
Але повернемося до Кудашевої.
У 1914 р. розпочалася Перша світова війна. Син Олексій втік на фронт, а його шістдесятирічний батько через хвилювання зліг і незабаром помер – не витримало серце. Через деякий час прийшло повідомлення і про загибель Альоші. Далі була революція 1917 року, коли княгиня Кудашева втратила все, в тому числі будинок, конфіскований новою владою. Почалося її нове життя, коли доводилося приховувати своє "буржуазне" минуле. Зрештою їй вдалося влаштуватися в районну бібліотеку, де вона і пропрацювала до 1941 року.
...Будучи вже старою самотньою людиною, Кудашева прийшла з проханням про допомогу до голови Спілки письменників СРСР Олександра Олександровича Фадєєва (1901–1956). Фадєєв попросив нагадати йому що-небудь з її віршів. І коли почув: "В лесу родилась ёлочка", був вкрай здивований: "Так це Ви написали?" Раїсі Адамівні надали всіляку допомогу. Саме А.А.Фадєєву належать слова, сказані на адресу Раїси Адамівни: "Її вірші мають таку популярність, яка нашим поетам і не снилася".
Кудашева стала знаменитою. Правда, популярність і визнання прийшли занадто пізно. Лише в 1957 році, коли Раїсі Адамівні було 79 років, вийшла перша книга її віршів. "Я намагаюся кріпитися і не падати духом, – писала Кудашева в одному зі своїх листів, – але все ж думаю про себе: не під силу затіяла справу, занадто пізно ця історія підійшла до мене". Наприкінці 1950-х років були опубліковані два інтерв'ю з поетесою: одне – в журналі "Огонек", друге – в "Вечерней Москве".
Кудашеву порівнювали із казкаркою. "Огонек" писав: "З білосніжним волоссям, привітною посмішкою, в окулярах, крізь які дивляться живі очі, вона схожа на добру бабусю з казки". Секрет її "Ёлочки", її довговічності – в дуже тонкому емоційному настрої, урочистому і елегійному, святковому і трішки сумному".
Останні роки Раїса Адамівна жила разом зі своєю сестрою. Померла вона 4 листопада 1964 року.
Згодом виникають нові свята, а існуючі стають звичайними буднями, проте з повною впевненістю можна стверджувати – ще не одне покоління буде відзначати Новий рік і Різдво, а головним їх символом залишатиметься лісова хвойна красуня, навколо якої діти будуть водити хороводи під невигадливу, але таку рідну пісеньку про ялинку!
* * *
Співають про ялинку й українською. Старше покоління добре пам'ятає пісеньку "У лісі, лісі темному…"
У лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялиночка
І зайчик з нею ріс.
Ой, снігу, снігу білого
Насипала зима.
Прибіг сховатись заїнько –
Ялиноньки нема!
Ішов тим лісом Дід Мороз,
Червоний в нього ніс,
Він зайчика-стрибайчика
У торбі нам приніс.
Маленький сірий заїнько,
Іди-іди до нас!
Дивись – твоя ялиночка
Сія на весь палац!
Автор цього вірша – Іван Нехода (1910–1963), український радянський поет, письменник, журналіст. На мелодію російської "Елочки" він створив власний текст, який вважається своєрідним гімном Новорічних свят в Україні.
Друг і біограф Івана Неходи, Валентин Бичко, писав: "Його дуже любили і малі, й дорослі. Бо він був людиною веселої і лагідної вдачі, завжди усміхнений, привітний, ласкавий. А ще його любили за вірші. Він складав їх усюди: вдома, в трамваї, на відпочинку. Бувало, розмовляєш з ним, він уважно тебе слухає, а тим часом у голові його пливуть рядки – і сумні, і веселі, і суворі, і ніжні, але завжди щирі, сердечні, схвильовані. От уже в руках його блокнот і в ньому густим дрібненьким почерком записане те, що допіру тільки снувалося в уяві".
Ігор Мікульонок